Характерне козацтво розглядає чоловіка в суспільстві згідно традиційних уявлень. Слав’янський чоловік, муж, до якого б суспільного стану (варни) не належав, народжений захищати рідну землю та народ від ворогів. Всяк муж слав’янський є потенційним витязем з народження! Та не всяк ним стає.

Культивування тілесного задоволення, розваг та пристрастей нищить мужеський дух, вояцьку снагу та робить з мужа лише істоту чоловічої статі. Такі особини втрачають інстинкт вояка і стають «духовними євнухами». Їхніми ознаками є постійна потреба у спокої, захисті, комфорті. Такі чоловіки – це гній людський і їх можна використовувати тільки як робочу силу.

Щодня нам твердять про побудову правового суспільства, про реформування і збільшення судових установ. Але несправедливості з кожним днем все більше й більше. Суди стають не мірилом істини, а прислугою певних бізнесових чи політичних кланів. В суспільстві щодня пропагуються різноманітні права біженців, право голосу, права безробітних, права людини, і ціла низка прав. Все сусіпльство зосередилось на правах, забувши, чомусь, про обов’язки.

Але що таке наші права? Хто взагалі повинен мати те чи інше право? Наше право – це кимось виконаний обов’язок. Право на мирне життя людей забезпечується тим, що хтось має обов’язок захищати державу. Право отримувати елетрику в квартиру забезпечується тим, що хтось має обов’язок подавати цю електрику. Та і сама людина, має право на електрику, лише коли вона виконує свій обов’язок по сплаті рахунків за цю послугу.

Життя - річ неповторна. Кожен день, хоч і схожий на попередній, але все ж таки різниться. Суспільство сьогодні зовсім не те, що було років 20 тому. Інші технології, інші назви, інші прагнення в людей…

Багато щирих патріотів, в яких болить душа за наш народ, намагаються відвернути його загасання і здобути для нього велич. Але біда в тому, що більшість цих людей намагаються діяти методами, які були актуальні в минулому, але мало прийнятні в сучасному і будуть взагалі невитребувані в майбутньому.

Нам постійно твердять про те, що в 1991 році ми нарешті здобули незалежність і що постала держава Україна. Та в дійсності ця незалежність полягає в тому, що від цієї держави нічого в Світі не залежить і в тому, що в цій державі від українців нічого не залежить. Треба подивитись правді в очі. Наша держава не народилась в 1991 році. Насправді вона вмерла при пологах. А на її місці створили політичне утворення з назвою Україна, надали цьому політичному утворенні атрибути державності: Герб, Гімн, Прапор, Мову, тобто задовольнили потреби українців у створенні власної держави лише за формою. А українці радіють, бо думають, що мають власну державу...

Поняття шляхетності як головної чесноти характерного козака у Православному роді є однією з базових основ творення особистості.

Проходячи різні рівні посвят (ініціацій), козак вбирає у себе гармонію світового закону Прави. Відповідно, маючи у душі відчуття предківського родового закону, він вже не може переступити через нього і діяти так, як вимагають неписані, брутальні закони сьогоднішнього суспільства (обдури, вкради тощо…). Стикаючись із підлістю непосвячених, він повинен пам\'ятати Закон Воїнів, який зобов'язує із шляхетними (чесними) людьми чинити шляхетно, а з підлими - по справедливості.

У давнину розуміння шляхетності вимагало від Воїна, навіть при з'ясуванні стосунків, вибирати шляхетну зброю (шаблю, меч), а покидьків можна було бити і канчуками. Гідність та лицарство породжує СЛАВУ, славу, яка стає великим надбанням майбутніх нащадків, гордістю предків та доказом безмежної відданості Рідним Богам. Кожен помисел воїна є індикатором рівня його шляхетності, і, відповідно, посвяти. Наскільки відбувається самовіддана праця над власним духом, тілом та розумом, настільки стає досконалим мистецтво бою і життя Лицаря-Воїна. Коли наставав момент істини (випробування чи бою), честь Роду була однією з головних святинь життя шляхетного Воїна. Лише безстрашного та гідного Лицаря-козака вела Мати Слава до війська Перунового, де його з гордістю зустрічали могутні Воїни-предки. Звертаючись до українського лицарства, хочеться нагадати варнові (характерні, притаманні) риси тих, кого покон Рідної Православної Віри відносить до шляхетних родин нашого Роду.

Чоловіки, не здатні відповісти за свої слова, не мають права зватися баями, беками й ханами - вони просто звичайні дехкани. Проте скромність за умов сучасної демократи вважається недоліком і панський титул приміряє кожен, хто лишається без нагляду. З якогось часу українське суспільство утратило імунітет до лідерів низького штибу.

Невпинно повторюємо, що ми - діти козацького роду, але нас, чомусь, не бентежить той факт, що члени запорізького лицарства взагалі уникали мати дітей, тим більше таких, як ми. Якби хоч один запорожець з'явився сьогодні де-небудь на вулиці - сучасна публіка наклала б у штани від страху. Який там „Беркут", яка „Альфа"! Навіть сучасники з міцними нервами жахалися б цього легіона екстремістів і висловлювали свої співчуття їх стар­шинам. Адже мати будь-яку посаду в межах степових вільностей було смертельно небезпечно.

Козак - це не гопак, а (відповідно наукового визначення) вільний та озброєний чоловік. Служити випадковим людям було не в його правилах. Тому основою школи запорізького лідерства була пряма загроза. Перш ніж випинати груди і роздувати щоки, запорожець задавав собі питання: „А чи не затонка у мене кишка?" Маючи багато прикладів, він знав, що завоювати віру суспільства і не виправдати її - віщує вірну загибель.

Кожен козак, що наважився вирізни тися своїми чеснотами із загальної маси, ризикував бути обраним на посаду. При цьому його згоди ніхто не питав. Відмовитися від запропонованої честі можна було тільки символічно, не більше двох разів. Якщо кандидат упирався по-справжньому, то, у кращому випадку, його могли зробити калікою, щоб більше не видавав себе за крутого.

Ліберальна спільнота, що панує над українським народом і іншими народами старенької Європи, робить все можливе, аби крок за кроком, рік за роком стирати кордони між різноманітними народами, націями, расами. Кровне, мовне та культурне змішання посилюється відбиранням у народів їхніх етнічних ознак. Колись наш народ іменувався русинами (ще в XIX столітті цей етнонім був широко розповсюджений), потім нас почали називати українцями, відрізавши величезний пласт нашої історії.
Тепер, на початку XXI століття, ліберальна спільнота намагається взагалі знівелювати саме поняття «українець»…

Нещодавно громадськості був широко розрекламований новий проект телеканалу «Інтер» під керівництвом «українця» Савіка Шустера. Як зазначено в концепції даного проекту, «І в Україні програма має стати резонансною подією загальнонаціонального масштабу та викликати чимало гострих дискусій щодо того, кого саме слід вважати «великим українцем» та й українцями взагалі».

Певно, стало вже загальновідомим, що витоком суспільної кризи є криза моралі, духу. Далі – ланцюгова реакція: кризи політична, економічна, соціальна, суспільний розкол. Саме тому шлях нашого суспільства до кращого майбутнього пролягає через відродження та оновлення моралі – через реформу виховання підростаючих поколінь.
Що маємо
Ще у 1988 р. на підставі результатів соціологічних спостережень, був зроблений прогноз стосовно впливу на майбутнє катастрофічного падіння працелюбності молоді (Колісник Віталій. Емоційна трудоготовність і проблеми виховання // Філософська думка. – 1988. – № 5, – С. 53 – 61). За тим прогнозом, приблизно через 30 років – тобто, у 2018 р., – коли молодь замінить працівників старших поколінь, втрати національного продукту через брак працелюбності досягнуть 40 – 50 %! І якщо ми не зуміємо ростити працелюбні покоління, то майбутнє суспільства постане перед нерозв’язною проблемою збереження національної ідентичності чи й навіть виживання.