В 1996 році народилась Конституція України (а точніше її народили штучно при дуже тяжких пологах). Пам’ятаю цей чудовий рік. Ще в травні до Хмельницького прилетів новопризначений прем’єр-міністр Павло Лазаренко. З нашого класу була вибрана дівчинка Оля, якій випало за честь зустрічати прем’єра в українському костюмі з хлібом та сіллю неподалік злітної смуги аеропорту. Минали роки, Паша Лазаренко звалив в Штати за притулком, дівчинка Оля звалила туди саме за пошуками кращої долі, а ми лишились в Україні з найкращою в світі Конституцією у пошуках свого Я.
Кожному своє.

Нещодавно автор цієї статті був присутній на заході, який претендував на те, щоб називатись молодіжною конференцією. Учасники даного заходу обговорювали таку проблему, як пасивність молоді під час виборчих кампаній в Україні. Зокрема висловлювалась думка про те, що пасивність молоді та її небажання відстоювати свої права є наслідком того, що демократія в Україні не допрацьовує. Для того щоб продовжити роздуми, на тему допрацьовує чи не допрацьовує демократія, думаю буде доречним нагадати саме визначення терміну демократія.

  Під час збройного конфлікту у Південній Осетії усі без винятку громадяни України, можливо вперше за час незалежності, були змушені серйозно замислитися над питанням зовнішньої безпеки. Саме через це абсолютно логічним виглядає значне збільшення підтримки в українському суспільстві ідеї входження України до складу Північно-Атлантичного альянсу, адже безглуздо було б навіть сперечатися з тим, що цей крок, як засіб збереження української державності та територіальної цілісності, виглядає, на даний момент, найбільш логічним. Але наразі ми маємо яскравий приклад іронії долі - в момент, коли підтримка вступу нашої держави в НАТО серед громадян України є максимальною - сама можливість цього вступу є вкрай малоймовірною. Поясню чому. Давайте спробуємо змоделювати ситуацію - припустимо, що керівництво України узгодило з НАТО усі питання та встановило точну дату вступу нашої країни до цієї організації. Що в даному випадку робитиме Росія, яка, доволі успішно повоювавши на Кавказі, "відчула запах крові", смак легкої перемоги, яка зрозуміла, що свої проблеми, незважаючи на усі протести світової спільноти, можна цілком успішно вирішувати за допомогою грубої сили. Що ж вона робитиме в ситуації, коли відчує реальну загрозу назавжди втратити свою "неслухняну молодшу сестру Малоросію"? Росія зпровокує масові заворушення в Криму, на Сході та Півдні України (на жаль, там є кому їй в цьому допомагати) та введе туди свої війська - "для захисту російськомовного населення". Україна опиниться у стані війни з Росією. Вже через 5 хвилин ця війна стане для українців громадянською (зрозуміло чому), а закінчиться все, як завжди, "партизанкою" на заході України. В результаті ми отримаємо черговий раптовий кінець української державності! Сумний прогноз? Авжеж! Але хто скаже, що він фантастичний? Безумовно, з російської сторони усе це було б злочином, але не меншим злочином, я вважаю, було б і з боку нинішнього керівництва України не прораховувати можливість такого розвитку подій. На жаль, це цілком можливо, адже ніхто не сумнівається в тому, що засліплена міжусібною боротьбою наша кримінально-олігархічна влада здатна принести в жертву власним амбіціям та матеріальним інтересам не лише територіальну цілісність та державність України, але й життя її громадян.

З самого раннього дитинства я щиро захоплювався героїчними постатями Спартака, Уїльяма Уоллеса, Богдана Хмельницького та іншими відважними борцями за свободу та справедливість минулих часів. І хоча відомий класик якось сказав, що в нашому житті завжди є місце для подвигу, приходиться з величезною прикрістю констатувати, що сучасний світ є достатньо бідним на героїв, а якщо вести мову, зокрема, про Україну – то тут ситуація з ними просто катастрофічна! Який же вихід? На чиїх прикладах мужності та благородства виховувати нові покоління українців? Знову і знову звертатися до минулого? Але це ще, було б, півбіди! Головна проблема в тому, що якщо перед очима суспільства немає реально існуючих героїв, то, замість них, відразу будуть виникати реально існуючі "лжегерої"! Яскравий цьому приклад - загальновідомий у нас борець проти расизму та ксенофобії, "головний антифашист України" - Валід Арфуш. Здавалося б, людина, яка носить таке гучне звання, безумовно, просто зобов’язана бути героїчною особистістю, але чи є вона такою насправді, давайте розберемося...

В останню суботу місяця, 24 листопада у Хмельницькому відбудуться заходи, щодо вшанування пам’яті жертв голодомору 1932-1933. Знов на державному рівні замість культивування сили та оптимізму будуть наділяти українців плаксивістю, розказувати нам як вбивали наших предків, і як вони не могли себе захистити. У нас жодна військова перемога чи якась інша позитивна історична подія не відзначається на такому рівні як «день пам’яті жертв голодомору».

Знов у перших рядах колони демонстрантів будуть йти ті чиновники, яким просто плювати на цей голодомор (як і на інші питання, що стосуються українства). Як от очільники Хмельницької Міської ради рік тому несли свічки, виголошували жалібні промови, а за рік так і не перейменували вулиці, що носять імена одних з виконавців голодомору – Постишева та Косіора.